Це було в 2012 році, ми з батьками планували купувати квартиру мені. Якісь кошти вже відклали і могли якось внести перший внесок, але потім ми ще багато працювали, щоб віддати борги за куплену квартиру. В Києві було небезпечно купувати, багато недобудованих будинків. І через знайомих ми потрапили в Ірпінь, яке ж це було круте і тихе місто, завжди зелене. А повітря яке свіже… воно взагалі зовсім інше, де б я не бував раніше, такого не відчував, ну крім моря)
Нам порадили людину, яка показала і розповіла, що є із актуального на даний момент. І зупинившись на одному ЖК показав саме на мій будинок, Київська 51. Я в той час працював в продажах і розумівся в деяких психологічних тонкощах, як потрібно продавати. Але людина, я вважаю крута і професіонал свого діла. Доречі, сказав «я сам тут придбав собі квартиру в цьому ЖК, тому будемо сусідами», я скептично віднісся до цього, самі розумієте. Але цей будинок став моїм життям і моєю душою. В кінці 2016 року я повернувся із-за кордону, мені просто хотілось поїхати і побачити інше життя та попрацювати так як працюють наші українці. Я поїздив по містам, країнам і був у деякому захваті, приїхавши додому я зрозумів, що ми можемо не гірше за Європу. А як раз восени 2017 по своїх особистих причинах, голова правління який був, залишав посаду. Мені тоді було 24 роки, мені здається я був один із наймолодших тоді голів об’єднання. Але я так прагнув показати і навчити людей тому, що я бачив і як це зробити не гірше ніж в Європі. Я завжди всім казав, «що треба починати з себе», якщо посиділи у альтанці то треба прибрати за собою, не кидати на підлогу недопалок, не палити у під’їзді або на суботниках казав і буду казати «ніхто не зробить краще за вас, ніж ви самі, тому виходьте будемо робити красу на подвір’ї». Наше об’єднання має назву «Дуб-Ок», бо це є великий дуб, який єдиний, нажаль залишився на території нашого будинку і став величезним символом нашого будинку, ми його максимально оберігаємо та слідкуємо за ним. Так були невдачі, так багато чого треба було швидко навчитись, вчитись на своїх помилках. Потім я познайомився з колегами і вони дуже сильно допомагали та навчали і консультували по різним питанням. Ми встановили відеоспостереження будинку, відремонтували повністю насос для води, планували робити ремонт під’їзду, замінювати лічильники води у квартирах, в будинку жило багато молодих сімей із маленькими дітьми, багато хто планував дітей та майбутнє життя. Але, ситуація тільки наколилась в Україні із-за нашого сусіда росії, але ніхто і не міг подумати, що таке взагалі можливо буде. Особисто я, прокинувся 24 лютого о 5 ранку, для мене це дуже незвично, адже я працюю на себе і так рано не прокидаюсь. А тут з такою ще тривогою і не міг заснути знову. Одразу до телефону читати новини, адже треба було розуміти, що і як, ну і думаю засну знову. Через півгодини пішов у вбиральню і почув свист, як летить ракета. Я не знав що робити, але казали, що треба на підлогу і подалі від вікон, я і впав на підлогу у вбиральні. Коли почув гуркіт двигунів, зрозумів що, це реактивний літак, ми трохи звикли до літаків, але так низько ніколи не було. І тут я зрозумів, почалося…..з тих пір життя поділилось на до 24 лютого та після. З часу як пролетів літак, почались бої недалеко від нашого міста. Всі мешканці були налякані, ніхто не знав що робити, всі писали та дзвонили мені, я всіх заспокоював і просив не піднімати паніку та чекати вказівок.
Зв’язавшись з командою депутатів, одного з них я помічник, ми зустрілись згодом в місцевій раді на зустрічі керівників міста та голів ОСББ. Мені було страшно, давайте будемо реалістами, ніхто нас до цього ніколи не готував. Але я розумів, весь будинок дивиться на мене, на те, як я буду реагувати, поводити себе, і мені не можна було панікувати та показувати страх. Я взяв себе в руки, ми запаслись водою, перенесли матраци, подушки, спальні мішки, крісла, вогнегасники, чайник у цокольний поверх і з того часу, більшість нас жила внизу в одязі на підлозі і бігали додому коли було можливо, щоб помитись.
Я з колегами депутатами стали на військові «рейки», нас не готували, але ми швидко вчились, адже коли літає над головою і хочеш жити треба було все робити швидко. Я повинен був ночувати, як мінімум зі своїми мешканцями, приїздити до будинку по декілька разів на день, писати їм у чаті, що все гаразд і жив. Адже я став волонтером в м.Ірпінь та м.Буча, я не зміг сидіти осторонь, як не міг у 2017 році просто віддати на призволяще будинок. Ми із Тарасом В’язовченко, їздили в лікарню, що знаходиться в Бучі, возили дуже важливі медпрепарати та лікарів, посилки возили, а назад вивозили людей з міста до романівського мосту (міст життя) в Ірпені. Ввечері коли починалась комендантська година ми возили працівників, які в пекарні пекли хліб і безкоштовно віддавали нам його. А ми вже розвозили його по будинках, де залишились люди, де він був необхідністю, хлопцям на блокпостах та їхали додому. Нічого не працювало в місті, гроші великої різниці не мали взагалі, валютою було все, але не гроші. Ти міг консерви, або горілку, цукерки або паливо, ліки або засоби гігієни поміняти на щось інше, більш необхідніше тобі. Або потім далі це поміняти ще раз… гроші не мали ніякого впливу. Місто поринуло у темряву і в цій темряві треба було виживати, були і курйозні випадки, коли їдеш автівкою з пекарями, і на блокпосту просто автомати дивились в тебе та на тих, хто сидить в ній, але ми мали перепустку. Ранок починався завжди рано і дякували зажди, що він настав. Іноді снідали нормально, іноді не встигали, адже нам телефонували завжди люди поки був зв’язок в місті, щоб ми їм або щось привезли, або допомогли виїхати. У кожного своя історія була, свій страх та своє розуміння, що йому робити. Ми знайшли, ВЕЛИЧЕЗНЕ тобі дякую, де було дизельне пальне, для мого бегемотика це важливо. Адже в ньому було стільки сліз, посмішок, харчів, ліків та лікарів, тварин, всього, що треба було перевозили. Була така історія, їхали з Тарасом з евакуації, і по дорозі йдуть дівчата (жіночка та пару студенток), ми як завжди зупинись, вони просто з словами «нам на романівку» і вскочили в автівку. Ми швиденько до мосту, доїхали, вони виходять, а жіночка простягає нам 20 гривень і каже, хлопці, візьміть будь ласка, все що є, а вам можливо стане у нагоді і більш потрібно. Знаєте, я дуже давно такого не пам’ятаю, це так вразило мене, це так надихає робити добро. А 5 березня, зранку було не спокійно, ми бачили своїми очима, що вже до цього часу було в Бучі. І мої мешканці до цього роз’їджались з будинку, а близько обіду вони побачили що я вже дуже неспокійний, електрики в будинку не було з 10:00, води не було, і більшість поїхала, на щастя. А ми як завжди були на евакуації, близько 15:00 нас не пусти військові до Ірпеня і виходу не було, крім їхати з міста. В місті вже нікого не було крім волонтерів. Нажаль «освободители» зайшли в місто. А через пів години мені зателефонували що в будинок потрапив снаряд. Та почалась пожежа, адже розірвало газовий щит, перекрити газ ніяк не було можливості, а після слів «горище загорілось», зв’язок зник, здавалось на вічність (бо зв’язку дуже довго не було в місті, і навіть після визволення Ірпеня.
Потрапивши згодом до міста, одразу поїхав до будинку, ніхто точно не знав, що з ним. Тепер, коли Київська область відновлюється і вже, який місяць оговтується. Ми розуміємо, що від влади чи держави мало що отримаємо, ми взяли себе в руки і самотужки мешканцями прибираємо все, бо в нас немає стільки коштів наймати людей, а паралельно готуємо проектно кошторисну документацію на капітальний ремонт будинку. Адже частина будинку вигоріла з усіма речами, а у когось і документами, інша більше вціліла, але немає різниці, якщо останній поверх та покрівля відсутні. Кожен день з дощем – це мінус місяць життя для нашого будинку. До наступного літа будинок не витримає, адже погодні умови роблять свою справу з бетоном. Тому ми благаємо про допомогу, кожний ваш 0,1$ або 0,1€, це величезна надія для нашого будинку і наших сімей з маленькими дітьми, які зараз не мають змоги повернутись додому, бо немає куди
